По ходу й за підсумками Олімпіади в Токіо мені, як прес-аташе Української федерації карате, довелося дати чимало коментарів. І були серед них не лише власне спортивні, а й навколоспортивні. Зокрема, на болючу тему про те, що ряд українських спортсменів на Іграх виступали й виборювали медалі для інших країн.
Ревниві любителі з сумом підрахували, що за різні команди в Токіо виступили 17 українців, які здобули 6 медалей – одну срібну і 5 бронзових. А за іншими підрахунками, куди включили спортсменів, які залишили Україну ще юніорами, взагалі 10 медалей.
Чому наші спортсмени залишають батьківщину та приносять нагороди іншим державам? Оскільки це явище складне, однієї простої відповіді на таке питання бути не може
У зв'язку з цим у публіки виникло логічне питання: чому наші спортсмени залишають батьківщину та приносять нагороди іншим державам? Оскільки це явище складне, однієї простої відповіді на таке питання бути не може. Та й взагалі: є велика різниця між, наприклад, гімнастом Артемом Долгопятом, якого 12-річною дитиною батьки вивезли до Ізраїлю, та 33-річною борчинею Марією Стадник, яка свого часу перейшла до Азербайджану через тодішню конкуренцію з Іриною Мерлені. Так що не будемо узагальнювати.
Аналізуючи феномен "спортивного заробітчанства", виділимо кілька об'єктивних факторів. Перш за все, він стосується не тільки України. У сучасному глобалізованому світі спортсмени постійно змінюють спортивне громадянство: погляньте хоча б, скільки чорношкірих атлетів бігають за європейські збірні, або скільки кавказців борються за команди з усього світу – від Франції до Австралії.
Що ж до українців, то вони, в основному, спортивно мігрують за кращими умовами підготовки. І мова навіть не завжди йде про високі призові – з цим у нас якраз все непогано. Але убита спортивна інфраструктура та від'їзд за кордон хороших тренерів не надають можливості досягати високих результатів. Тому наші кращі спортсмени, як правило, готуються до відповідальних турнірів за кордоном. І відповідно бачать, як воно буває в світі, і чого вони не можуть отримати вдома.
А нинішні спортсмени – сучасні молоді люди, котрі розуміють, що спортивний вік короткий, а по завершенню кар'єри до них мало кому буде діло. Ось і шукають, де глибше – в сенсі, де можна краще заробити собі на життя після спорту. До того ж нерідко наші спортивні мігранти навіть не живуть в тих країнах, чиї гімни співають на п'єдесталі – це сьогодні зовсім не обов'язково. Так, каратистка Ірина Зарецька, срібний призер за Азербайджан, прекрасно живе в Одесі і тренується разом з іншою віце-чемпіонкою Токіо-2020 Анжелікою Терлюгой у їх спільного тренера Дениса Морозова. А на клубних турнірах вони обидві взагалі виступають за французький клуб. Таким шляхом.
І з цього приводу навряд чи варто злитися, дорікати зіркам спорту через дефіцит патріотизму, рвати на собі волосся і терзати соцмережі. Краще – створювати нашим провідним і перспективним спортсменам гідні умови в спорті і в побуті. Щоб їх не переманювали в багатші країни. І щоб вони не скаржилися і не загрожували зміною громадянства – як це нещодавно зробив олімпійський чемпіон Ріо-2016 гімнаст Олег Верняєв. Тому що в спортивному середовищі добре знають, що його давно наполегливо запрошують до Німеччини, але Олега в Україні утримує тренер, який не може переїжджати через свої сімейні обставини. Проте все може змінитися з часом.
Краще – створювати нашим провідним і перспективним спортсменам гідні умови в спорті і в побуті. Щоб їх не переманювали в багатші країни. І щоб вони не скаржилися і не загрожували зміною громадянства
Але тут є ще один дуже цікавий момент – щодо соцмереж. Я маю на увазі зовсім непристойне цькування, яке влаштували стрибунці у висоту Ярославі Магучіх, бронзовій призерці Токіо, за те, що вона сфотографувалася разом з російською чемпіонкою Марією Ласіцкене. Та й не тільки соцмережі: чого тільки вартий телевізійний перформанс львівської фурії, що обізвала юну спортсменку "біологічним сміттям". А у власне соцмережах, в зв'язку з цим, дізнався про себе багато нового і цікавого наш бронзовий каратист Станіслав Горуна, який заступився за Ярославу.
До чого це я? Та до того, що якщо ми замість розвитку спортивної інфраструктури, створення умов провідним спортсменам для підготовки і реабілітації, гідного матеріального і морального заохочення їх важкої праці, будемо влаштовувати їм громадські прочуханки – то не треба дивуватися тому, що хтось із них стане приносити медалі іншим країнам.
Така сувора правда життя. У тому числі – спортивного життя.