Альпіністка Антоніна Самойлова: На жаль, світ звик до війни в Україні. Зараз навіть біля Евересту ця тема не є для людей тригером

Альпіністка Антоніна Самойлова стала першою українкою, яка двічі зійшла на головну вершину світу - Еверест. В інтерв’ю УНІАН вона розповіла про труднощі, які цьогоріч спіткали експедицію, поведінку російських альпіністів торік і зараз, та цікавість до теми України серед підкорювачів гір.

Перше сходження на Еверест Антоніна Самойлова зробила торік. В цьому році вирішила повторити, але вже без кисню. Було дуже непросто, адже втрутилася ще й хвороба, але українка - на силі волі та антибіотиках - дійшла до вершини. Над Еверестом, на висоті 8848 метрів, знову замайорів синьо-жовтий прапор України, як символ перемоги, підтвердження того, що українці здолають усі складнощі та прийдуть до поставленої мети.

В інтерв’ю УНІАН Антоніна Самойлова розповіла про труднощі цьогорічної експедиції та неймовірні відчуття після підкорення найвищої точки світу.

Антоніно, наскільки складною була ваша експедиція? 

Цей рік видався дуже важким на Евересті. Не пам'ятаю, коли був такий рівень смертності. Сезон майже закінчився, але ще п'ятьох досі не відшукали, люди пропали безвісти. Ще дванадцять загинули. І це лише альпіністи, а є й шерпи, які теж загинули. Важкий рік. 

Це моє друге сходження. Вперше я зійшла на Еверест у травні минулого року. Я повторювала графік практично день у день. Але яка велика була різниця! Страшний холод та вітер. Люди масово отримували обмороження. 

З чим можна порівняти той холод? Антарктида?

У мене було сходження в Антарктиді на пік Вінсон. Там було тепліше. На Південному полюсі сухе повітря, а в Гімалаях сильні холодні вологі вітри. За прогнозом мінус двадцять, а відчувається як мінус сорок…

Я планувала сходження без кисню, а це зовсім інша річ, ніж сходження з киснем. Це як Північний та Південний полюс. Кисень відіграє важливу роль у зігріті тіла. Але посередині експедиції довелося скасувати плани...

Що трапилось?

Я помила голову, фена не було. І потім: простуда, ослаблений організм, підчепила вірус… В базовому таборі з’явилось щось типу грипу. Захворіло багато. Але якщо приїхав на Еверест, додому не поїдеш через хворобу. Хтось переносив сильніше, хтось легше.  Але коли у альпіністів закінчилась адаптація, вони почали summit push, саме сходження.

Рятувальні гелікоптери літали, як скажені. Людям ставало погано. Мабуть, наслідки хвороби наклались на жахливу погоду. 

Я відчула ту хворобу, коли ми пішли на "ротацію" (ти підіймаєшся, щоб пройшла адаптація до висоти, а потім повертаєшся вниз). Ми дійшли до другого висотного табору, і там... Мене просто не було. Я не могла з намету вийти, ледь десять метрів могла пройти, так було погано. Просиділи так чотири ночі, ставало все гірше, гірше. Стало зрозуміло, що безкисневе сходження треба скасовувати. 

Мене евакуювали вниз, в госпіталь в Катманду. Прописали антибіотики. Пила їх всю другу половину експедиції.

І пори хворобу ви повернулись на Еверест?

Повернулась. Збираємось виходити на summit push. І вже ж була адаптація, я повинна була б злетіти на льодовик Кхумбу (початок маршруту, - УНІАН). Але мені було так погано у другому таборі, що я навіть перевернутись не могла у спальному мішку. Я проходила десять кроків та зупинялася. Сльози на очах. 

Я була впевнена, що анулюю експедицію. Думала: "Нехай горить воно все вогнем - і час, і кошти, ідея зняти фільм…". Я ж йшла з оператором. Основна ідея була: зняти фільм пов'язаний з Україною, війною, Еверестом. У мене батько та брат - військові. І, ось, прокидаюсь наступного ранку - погано, але вийшла, почала рухатись. Думаю: "Ні! Попру!". 

Наскільки це було ризиковано? 

Річ у тім, що якщо ти піднімешся вище, то тебе не можуть евакуювати гвинтокрилом. Ти залишаєшся сам на сам з горою. І як там бути? Померти? Але мені ставало краще, йшла. Піднялись у третій табір. Довгій перехід у четвертий. Там вже "зона смерті" - висота 8000 метрів. Там дуже важко. Відпочили трошки та вийшли на штурм. І раптом… до мене повернулись сили. 

Ми вийшли о 9-й вечора. Думали, що будемо довго йти, але обігнали всіх. Я не знаю, що трапилось, я не відчувала висоту. Вже перед вершиною погіршилась погода - вітер, сніг, мені посікло очі. Знов думаю про фільм: "Нічого не вийде. Не будемо знімати. Хай, вже буде, як є". Оператор нервує, вночі ж нічого не знімеш! 

За три години затих вітер, перестав йти сніг. Ми прийшли з першими секундами сонця на вершину. 

Певно, це було неймовірно?

Це було неймовірно! 

Я підійшла до самої стели з прапорцями, до самої вершини. Коли багато людей, туди пройти неможливо, всі фотографуються за п'ять метрів. Ми прийшли перші. І я на саму ту точку, на вершину Евересту піднялась. На трекінгову палку одягнула наш прапор. Оператор запустив дрон. Батареї не сіли, телефон не відключався від холоду… Все склалось, як мало скластися. Таких зйомок ще не було.

Відчуття неймовірні! Коли стоїш на вершині світу і розумієш, що прапор твоєї країни здіймається вище всього на Землі! І який же красивий прапор! Жовто-синій, на фоні білого снігу та блакитного світанкового неба. Я відчувала себе щасливою та гордою.

Далі дуже швидко спустились у четвертий табір, відпочили, та в той же день спустились до базового табору. 

Новини доходять до Евересту? У вас була можливість читати про війну, обстріли? 

Там немає ніякого інтернету, а рідні нічого не казали. Я лише зараз дізналась, як бомбили Україну. 

Альпіністи з інших країн питали у вас про Україну?

На жаль, всі звикли до війни. Це не є тригером для людей, хоча минулого року це було неймовірно живо, актуально, це було темою номер один. Ви не уявляєте, скільки людей мене підтримували рік тому, просили українські прапори. Торік я була єдиною українкою, яка зійшла на Еверест (чоловіки не могли виїхати з України). Про це знімали сюжети журналісти майже всіх світових ЗМІ.  Була зовсім інша реакція.

Зараз: "Ти з України? Класно". Деякі питали: "А у вас ще є війна?". Деякі питали: "А як у Києві?". Розповідала, як є. До повномасштабного вторгнення я жила у Києві. Зараз більшість часу провожу в горах, або у сестри, яка переїхала у Хорватію. Була у Києві перед поїздкою у Непал, і не відчувала війни, хоча у Бахмуті сотні гинуть. Сюрреалізм. 

Росіян бачили під час експедиції? 

Базовий табір дуже великий, дійти з одного кінця на іншій - це 40 хвилин. На щастя, табір росіян був на початку, а наш на іншому кінці. В цьому році їх було небагато, і вони завжди живуть своїм табірком. 

Торік було дуже гостро. Звинувачували мене, що я політику принесла в гори. Для них це "політика", коли люди гинуть! Був дуже серйозний конфлікт з росіянкою, яку дратувало, що вона не може карткою за їжу заплатити. Вона обурювалася: "Через таких, як ти, росіян не люблять у світі". Про що казати?

Цього року підходили до мене на треку до базового табору (альпіністи близько тижня йдуть до підніжжя Евересту, - УНІАН). І розмовляли, наче нічого не відбувалось, не відбувається: "Ми чули, що ви йдете без кисню. Клас!". Це все, що їм було цікаво. 

Вам не закидали, що така експедиція - це дуже дорого і можна було б витратити ці кошти на ЗСУ? 

Торік хтось таке писав, але я людина не медійна, не читаю, що про мене пишуть. Я свою справу знаю, я знаю, що я витрачаю на ЗСУ, а що на себе. І знаю, що ті, хто про це кричать, зазвичай копійки на ЗСУ не віддали. 

Я вже казала, що в мене є ідея зробити стрічку про Еверест та Україну. Намагаюсь знайти виходи на фестивалі. Думаю, більшу частину прибутку віддати на ЗСУ. 

Фільм про сходження не в гімалайському, а в українському стилі?

У Нью-Йорку на Уолл-Стріт я познайомилось зі справжнім "вовком з Уолл-Стріт", мультимільярдером. Познайомились на підґрунті любові до гір, він у цьому році зійшов на Еверест. Він запропонував повечеряти, розпитував про Гімалаї, про К2. І коли він почув всі мої історії, то сказав: "Тепер я знаю, чому вас, українців, перемогти неможливо. Ви ж ось такі!". Оце саме те, що я хочу показати світу. Щоб весь-весь інший світ побачив, який ми сильний народ.

Біль, страждання… Інші  - розвалюються, здаються. А ми йдемо вперед. Ми неймовірно сильні духом і непереможні. Це у нас у крові. 

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News