Українська шаблістка, олімпійська чемпіонка Аліна Комащук в інтерв’ю УНІАН розповіла, хто переконав її виступити на літніх іграх у Парижі, де готувалась до змагань, про мотивацію до перемоги та емоції від здобуття золотої медалі.
У Франції завершились літні Олімпійські ігри, на яких українським спортсменам вдалося здобули 12 нагород – три золотих, п’ять срібних та чотири бронзових. Серед золотих медалістів – команда фехтувальниць на шаблях, у складі якої виступали Ольга Харлан, Аліна Комащук, Юлія Бакастова та Олена Кравацька. УНІАН поспілкувався з однією з них – 31-річною Аліною Комащук, яка також є срібною призеркою Олімпійських ігор-2016 та чемпіонкою Європейських ігор.
Аліно, вся Україна радіє разом із вами золотим олімпійським медалям. Тим більше, що зараз, під час війни, ваша перемога набуває ще більшої значущості…
Так, дуже хотілося завоювати медаль, але шлях, який передував Олімпіаді, був складним: ми починали з дуже низької сходинки відбору – були дев’ятнадцятими у світовому рейтингу. Нам, щоб потрапити на Олімпіаду, потрібно було стати п’ятими. Для цього ми зробили дуже багато… Але, коли вже було розуміння, що пройшли відбір, з’явився страх: мовляв, це максимально все, що ми могли зробити, "дива" вже не станеться.
Страх пройшов, коли почалися змагання на Олімпіаді. Спочатку фехтували з італійками, які для нас не новенькі – ми з ними часто "билися" під час сезону. Тобто знали, на що здатні ці суперниці. Тому я відчувала себе більш-менш спокійно. А от за вихід до фіналу була зустріч з японками. З’явилось певне побоювання, бо з ними ми зустрічалися аж півтора року тому й не знали, чого очікувати.
Трошки полегшало, коли потрапили до "двійки", адже розуміли, що олімпійські медалі у нас вже точно є. Для здобуття перемоги потрібно було відкинути емоції та налаштуватися тільки на фехтування. Так і тренер казав: "Покажіть все, що можете, отримайте задоволення". От ми й "отримали" (сміється), бо було велике бажання перемогти.
Коли це сталося, не могла повірити у реальність: що відбувається. Тоді ходила, трималася за голову та думала: "Не може бути, не може бути, що це на Олімпіаді… Ми не могли перемогти…". От навіть зараз розмовляю з вами, але й досі не усвідомлюю, що моя дитяча мрія про олімпійське золото здійснилася.
А чому ви опинилися на 19-му місці у світовому рейтингу?
Так сталося, що після Ріо-де-Жанейро (Олімпійські ігри-2016, на яких Аліна здобула "срібло" у командному заліку, – УНІАН) стався певний застій. У когось з нашої команди була травма, у когось – пауза. Я, наприклад, намагалася завершити кар’єру, потім поверталася… Внаслідок цих та інших причин ми, як команда, не потрапили на літню Олімпіаду, яка проходила в Токіо у 2021 році. Не їздили на інші змагання та втратили, як я вже казала, рейтингові бали. Щоб піднятися на верхівку сітки, необхідно було пройти через дуже складні бої з сильними суперницями, адже відбір на Олімпіаду досить жорсткий. Загалом у змаганнях нашого виду брали участь 36 спортсменок, вісім команд. Мало хто вірив у нашу перемогу і, скажімо так, ставки на нас ніхто не робив.
Проте "диво" все ж таки сталося. Мабуть, була велика мотивація до перемоги?
Мотивації було багато. Це й моя дитяча мрія про олімпійське золото, й люди, які з нами працювали… Коли ти бачиш, як вони викладаються на всі 100%, це мотивує. Коли в залі неймовірна атмосфера, коли в тебе вірять друзі, рідні, то з’являється шалене бажання показати, що нічого неможливого не буває.
Скільки часу тривали змагання з жіночого фехтування у Парижі?
Загалом два дні: один – особисті, ще один – командні. Проходили змагання у неймовірному за красою палаці Гран Пале. Цю красу словами не передати... Ніколи не забуду, як ми виходили на фінал – спускалися сходинками, це було неймовірно… Вперше у житті побачила таку залу, трибуни, стільки глядачів та величезну підтримку. Навіть у Ріо-де-Жанейро такого не було.
Під час змагання, коли ви стояли вчотирьох, щось одночасно вигукували. У вас дуже емоційні обличчя, на них – багато впевненості, здається, навіть люті…
Скоріш за все, це було перед виходом на доріжку… Поясню. Коли починаємо фехтувати, вітаємо супротивників. Спортсмени вигукують якийсь лозунг, кожна команда – щось своє. Ми вигукували: "Слава – Україні! Героям – слава!". Намагалися це зробити максимально гучно, щоб почула вся зала.
Хто за вас вболівав у Парижі?
Окрім українців, ще й французи. Правда! Вони вболівали за своїх спортсменів та за нас. Також підходили дуже багато людей, які висловлювали підтримку Україні. Це спортсмени, тренери, волонтери, які працювали на Олімпіаді, та просто люди на вулиці. Всі вони щиро казали, як їм шкода, що в нашій країні відбуваються такі жахіття – гинуть люди, руйнуються будинки, інфраструктура... Підходили зі словами підтримки не тільки до нас, а й до італійців, які входили до складу нашої команди (тренери тощо). Річ у тім, що вони теж були в українській формі, їх сприймали за громадян нашої держави…
Відомо, що організатори змагань доклали максимум зусиль, щоб учасники Олімпіади відчували себе комфортно, включаючи спортивні заходи та дозвілля.
Все було на найвищому рівні. Чудова зала для тренувань, уважний, доброзичливий персонал. Коли залишався вільний час, ходила вболівати за інших українських спортсменів, інколи гуляла олімпійським селищем. Хотіла піднятися на Ейфелеву вежу, але якось не склалося... Чесно кажучи, не було особливого бажання кудись ще їхати, оглядати пам'ятки… Навіть до змагань не була у Гран Пале, тому що не дуже добре себе почувала через невеличку травму – за два дні до особистих змагань під час тренувань підвернула ногу (Аліна не дуже вдало виступила в одиночних змаганнях, поступившись представниці Південної Кореї, – УНІАН). Тому воліла відпочити.
Повідомлялося, що у Парижі під час Олімпіади були спроби диверсій, зриву церемонії відкриття, навіть затримувалися потяги. Через все це французька влада запровадила безпрецедентні заходи безпеки. Чи була якась додаткова охорона для українців?
Нас максимально відгородили від цього. Тому мені нічого про це невідомо. Єдине, на що звернула увагу – гвинтокрили. Постійно чула, як вони літають. Наскільки розумію, вони патрулювали саме в цілях безпеки, щоб не проскочили якісь дрони тощо… І, чесно кажучи, шум двигунів трохи лякав. Ми останнім часом тренувалися в Європі, і я трохи відвикла від повітряних тривог. Але все одно звертала на це увагу...
Хто з України привітав вас першим?
Телефон я взяла пізніше, тому що нас майже одразу після завершення змагання завели в окрему кімнатку, де ми переодягнулися, давали інтерв’ю… Плюс на допінгу була (перевірка на допінг, – УНІАН). Коли вже зазирнула у телефон, побачила безліч повідомлень. Звісно, що першочергово зателефонувала батькам, всім рідним, моєму хлопцеві Олександру.
Як познайомились з ним, чим він займається?
Олександр – одесит, колишній фехтувальник. Познайомилися колись на змаганнях. Почали спілкуватися під час повномасштабного вторгнення, коли він був на передовій. Саша – військовий. Отримав поранення, лікувався, проходив реабілітацію…
Відомо, що росіяни брали участь у змаганнях під нейтральними прапорами. Чи не стикалися ви з ними у Парижі?
Я не мала поняття, під яким кольором вони виступають. Через це було навіть страшно з кимось незнайомим вітатися, тому що не знала, яка у росіян форма, як вони виглядають. Довго виглядала, який прапор на одязі, а вже потім відповідала на привітання (сміється). На щастя, жодних інцидентів з громадянами РФ у нас не було.
Деякі спортсмени скаржилися, що у Франції було дуже спекотно. Чи вплинули погодні умови на вас?
Так, дуже спекотно, але не спекотніше ніж в Італії, де я тренувалася рік та дев’ять місяців. Там, в Італії, було дуже спекотно – в залі, квартирі, де ми мешкали. У Парижі було навіть комфортніше: прохолодніше у житлі, в залі, де ми тренувалися, добре працювали кондиціонери. А на вулиці – не гірше, ніж в Італії.
Чому підготовка шаблісток проходила саме в Італії?
Наш тренер Андреа Теренціо – італієць, він підписав контракт зі збірною України (про підготовку команди шаблісток до Олімпіади, – УНІАН) за три дні до повномасштабного вторгнення. Оля Харлан вже перебувала в Італії, Олена Кравацька буквально за день до великої війни туди полетіла з Одеси, а ми з Юлією Бакастовою повинні були вилітати з Києва саме 24 лютого 2022 року. Тобто 24 лютого Оля та Олена вже були в Італії, Юля перебувала в Києві, а я поїхала до Нетішина (Хмельницька область), де проживають батьки…
Тоді думала: може, війна – це якийсь знак? Можливо, раніше я все ж таки ухвалила правильне рішення – не варто продовжувати спортивну кар’єру, а йти далі, зайнятися чимось іншим? Але тренер та команда мене переконали у зворотному.
Згодом нас зібрали в Італії і там ми проходили підготовку. Нам допоміг італійський спортивний клуб Virtus – запросив українських фехтувальників, допоміг з житлом. Андреа, який ризикнув та повірив у нас, показав новий підхід до тренувань. Загалом, як бачите, все спрацювало.
У чому особливість підходу тренера Андреа Теренціо?
Саме у підготовці. У спортивних школах, які ми відвідували з дитинства, дуже велике навантаження. Наприклад, за день – зарядка, два тренування, індивідуальний урок з тренером. У нас взагалі не залишалось вільного часу. В італійців інший підхід: головне – не багато, а якісно. Тобто ми не проводили, скажімо, два десятки боїв за одне тренування. Їх могло бути три-п’ять… Через це навіть відчувала дискомфорт: здавалося, якщо немає великої втоми від тренування, то не допрацювала.
До речі, як ви прийшли у спорт?
Була дуже активною дитиною. Займалася гімнастикою, плаванням, легкою атлетикою. Навіть навчалася грі на піаніно, але не могла всидіти на одному місці. А до фехтувальної секції мене привів тато, який знайомий з батьком олімпійської чемпіонки Галини Пундик (олімпійська чемпіонка 2008 року в командній першості, – УНІАН). Мені сподобалося, було цікаво. У мене був гарний перший тренер – Валерій Штурбабін, який прищепив мені любов до фехтування, багато чого дав…
А якби ви тоді, до початку олімпійської підготовки, задовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, завершили кар’єру, чим би займалися?
Після того, як вирішила піти з професії, закінчила IT-курси. Допомагали моя старша сестра та її чоловік, які є фахівцями у цій сфері. Визнаю, дуже тяжко було перемкнутися зі спорту на навчання. Однак потрошку складалося, вже навіть ходила на співбесіди, щоб влаштуватися на роботу. Але тренер вміє переконувати (сміється). Сказав мені: "У тебе є шанс потрапити на Олімпіаду. Повернутися в IT-сферу ти зможеш у будь-який момент. Однак, якщо зараз візьмеш тривалу паузу, до спорту тобі вже не повернутися...". Сказав: дай нам рік, а потім вирішуватимеш.
Яке значення для вас має шабля?
З дитинства мріяла про олімпійське золото, саме шабля дозволяє здійснити мрії. Коли беру її до рук – відчуваю контроль. Вона – моя сила, з нею я сильніша.
Окрім шаблі, ви ще якоюсь зброєю володієте? Можливо, вогнепальною?
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, моя сестра разом з чоловіком ходили тренуватися у стрільбі на один з полігонів. Якось вони взяли мене з собою. Спробувала, але така зброя мене дуже лякає. Шаблею добре володію, знаю, як гарантувати безпеку. З рушницею – ні, боюсь зробити якийсь зайвий рух, не знаю, як її контролювати. А коли щось не контролюю, мені стає страшно. От така я боягузка (сміється).
На Олімпіаді не втрачали контроль?
Ні. Вдалося налаштуватися виключно на змагання. Хоча раніше, в Італії, був певний період, коли не давали спокою думки: "Чому я тут?! Тренуюсь у безпеці, а хтось захищає від ворога Батьківщину, допомагає постраждалим від бомбардувань… Як там мої рідні, друзі? Чи варта цього Олімпіада?!".
Знадобився певний час, щоб усвідомити: чи ти залишаєшся вдома та щось тут робиш, чи їдеш до Парижа та здобуваєш для України медалі. Зі мною через це навіть працював психолог… Загалом вдалося досягти рівноваги: зараз – Олімпіада і все. Тому, відповідаючи на ваше запитання, – контроль не втрачала. Просто була емоційно заряджена, максимально сконцентрована. Думала тільки про фехтування.
Після оголошення вашої четвірки переможцями лунав Гімн України. Що відчували у той момент?
Ми дуже гучно співали. Я добре чула голос Олі, яка стояла позаду мене. Олена, скоріш за все, чула добре мене… Дуже хотілось гарно заспівати для України, ми отримали від свого співу величезне задоволення. Заспівати Гімн України на Олімпійських іграх у такий час – дорогого варте. Зала завмерла. Це було щось - словами не передати.
Які маєте плани на майбутнє? Олімпіада у Лос-Анджелесі?
Мені потрібно трохи оговтатися – до наступної Олімпіади ще чотири роки... Чи братиму участь? Не знаю, якщо чесно. Зараз хочу трохи відпочити, бо перебуваю у якомусь незрозумілому стані – не можу дуже радіти, але й не засмучуюсь. Ймовірно, у мене поки ще період усвідомлення.
Лариса Козова