Перша українська олімпійська чемпіонка Оксана Баюл: ніхто за лаштунками Олімпійських ігор не повинен радіти нашій відсутності. Хрін їм!

Перша олімпійська чемпіонка незалежної України, фігуристка Оксана Баюл розповіла УНІАН про наслідки, до яких може призвести заборона українським спортсменам брати участь в Олімпійських іграх 2024 року, чому у неї ніколи не складалися стосунки з колегами з країни-терориста, а також поділилася історією свого олімпійського успіху.

Перша олімпійська чемпіонка незалежної України Оксана Баюл уникає спілкування з пресою й дає інтерв'ю вкрай рідко. Однак вона погодилася поговорити з УНІАН через неоднозначне рішення уряду заборонити українським спортсменам брати участь у змаганнях, якщо на них будуть присутні білоруські та російські атлети. Як відомо, в складному світі не буває простих рішень, і ура-патріотичний популізм, скоріше всього, буде коштувати українському спорту дуже дорого.

Оскільки Міжнародний олімпійський комітет дозволив білорусам і росіянам брати участь під нейтральними прапорами без гімну і символіки своїх держав, вони зможуть отримувати необхідні очки, вигравати чемпіонати і, в кінцевому рахунку, отримувати олімпійські ліцензії. Наші ж спортсмени в разі відмови від участі у величезному пулі змагань не зможуть набрати необхідні бали для того, щоб кваліфікуватися на прийдешню Олімпіаду. На ділі, фактично, реалізація цього рішення залишить світовий спорт без українського прапора і гімну, а нас – без Олімпійських надій.

Крім того, вершина можливої кар'єри спортсмена-олімпійця – це Чемпіонат світу в його виді спорту і Олімпіада. При відмові від участі в змаганні такого рівня, вся важка праця, якій спортсмени присвячують все своє життя з малих років, йде прахом.

Про це, а також багато іншого ми поспілкувалися з першою в історії українською золотою олімпійською медалісткою. Розповідаючи про особисті історії, пережиті емоції і зміни, які принесла в наші життя руйнівна війна, вона нерідко була не в силах стримати сльози.

Що ви думаєте про ініціативу міністра спорту на урядовому рівні заборонити українським спортсменам брати участь у змаганнях, де присутні російські та білоруські спортсмени?

Зараз не час сидіти, забившись в кут, й трачати можливість розмахувати українським прапором! Особливо коли мова йде про події такого масштабу, як Олімпійські ігри.

Знаєте, ця курточка, яка на мені зараз надіта [Оксана сидить перед екраном у яскраво-жовтій олімпійці, на ній - державний герб та олімпійська символіка-УНІАН], видається людям, які все своє життя присвячують спорту. Я працювала кожен божий день з 06:00 до 20:00, і все моє життя було віддане одній справі - збірній. Вона видається тим, хто пройшов вогонь, воду і мідні труби. Це була екіпіровка збірної України в 1994 році. Коли нам тільки видали цю форму, мені було 16 років, а зараз 45. Тоді незалежна Україна вперше виїжджала зі своєю командою на Олімпійські ігри. Умови життя і тренувань в той час були жахливі: це були голодні 90-і, грошей не було, як завжди, в спорті. Навіть досі я чую від спортсменів: "Грошей немає, грошей немає, грошей немає на спорт". Але все одно ми завоювали своє перше золото, і, коли над льодовою ареною в норвезькому Ліллехаммері нарешті пролунав український гімн, це був фантастичний момент, коли почуття гордості захлеснуло всю націю!

Незважаючи на те, що я зараз живу в штаті Луїзіана, в США, я завжди буду вболівати за український спорт, спортсменів, за державу Україна, адже це моя Батьківщина. Тому зараз, дивлячись на те, що відбувається, я не можу мовчати.

Я категорично проти бойкоту: якщо наші спортсмени не поїдуть на Олімпійські ігри, ми самі ж позбавляємо себе можливості в черговий раз відчути цю гордість – коли на майданчику світового рівня майорить національний прапор і лунає державний гімн.

Коли глава Міжнародного олімпійського комітету Томас Бах оголосив, що російські та білоруські спортсмени, ймовірно, зможуть виступати під нейтральним прапором, ми всі зазнали розчарування. Але, те, як відреагувала на це наша влада, мені здається - перебір.

Адже можна влаштувати політичний бойкот, як зробили в 2022 році США, коли спортсмени поїхали на Олімпіаду в Китай, а все начальство залишилося вдома. Президенти Китаю і Росії сиділи разом, і більше там нікого не було [сміється]. Але коли на відкритті Олімпійських ігор вийшла наша збірна з українським прапором, на це було приємно дивитися.

Справа в тому, що, як правило, в житті спортсмена участь в Олімпійських іграх буває тільки раз. Я спілкувалася на цю тему з дуже багатьма атлетами, які зараз знаходяться за лаштунками, і всі як один кажуть: "Ні, ні, ні, треба їхати при будь-якому розкладі, присутність українських спортсменів (а ми треновані завжди були як солдати) необхідна! Нам треба захищати нашу честь і нашу країну".

Я вже мовчу про те, що якщо українським спортсменам заборонять брати участь у міжнародних змаганнях, як вони взагалі тоді будуть заробляти собі на шматок хліба?

У такому випадку, як ви думаєте, чому у нашого міністра спорту Вадима Гутцайта могла народитися така пропозиція? Адже він і сам, як колишній олімпієць, повинен розуміти, що для спортсменів на кілька років пропустити змагання міжнародного рівня, коли вони знаходяться на піку своєї форми, значить – упустити свій шанс, все життя – даром…

Ви знаєте, я думаю, що він не думав про всі наслідки.

Крім питання про фізичну форму спортсменів, у рішення оголосити Олімпіаді бойкот можуть бути і юридичні наслідки. Якщо не поїхати зараз, то і наша участь в Олімпійських іграх 2026 року в Італії теж може опинитися на межі зриву. Як ми будемо потім повертатися в олімпійський спорт? І чи не граємо ми цим рішенням на руку тій же Росії? Адже, як би там не було, їх спортсмени брати участь в змаганнях будуть, і, попри нейтральний прапор – хоч він сам по собі і є для них приниженням – вони все одно будуть намагатися використовувати цей майданчик для пропаганди своєї уявної величі. А у нас навіть не буде можливості підняти свій прапор – проти їх "нейтрального", в черговий раз нагадавши світу про те, що ми є, ми сильні, і ми не здаємося.

Коли тільки пішли чутки про те, що ми, напевно, будемо бойкотувати Олімпійські ігри, я переглянула пресу. Всі найбільші міжнародні ЗМІ, зокрема CNN, Al Jazeera, не обійшли цю тему стороною, тому що, ясна річ, всі зараз стежать за Україною. І вони написали, що якщо зараз, припустимо, українські спортсмени відмовляються брати участь, то, це означає, будуть бойкотуватися всі відбіркові змагання. А якщо ти не відібрався до Олімпійських ігор, не проходиш якісь чемпіонати, то ти автоматично не набираєш достатню кількість очок, і на Олімпіаду не потрапляєш. І коли я почитала коменти під цими історіями, то зрозуміла, що сподіватися, крім себе, більше нема на кого. Більшість пишуть: "Хлопці, ви представляєте свою країну, це, в принципі, ваше рішення, робіть як хочете". Тобто, їм все одно. І я забила тривогу.

З боку виглядає, що було політичне завдання не допустити росіян і білорусів до змагань, але виконання цього завдання нашими міністерствами спорту та закордонних справ було провалено. І тепер Гутцайт робить спортсменів заручниками свого фіаско. В принципі, як ви думаєте, чи могла б Україна домогтися прийняття такого рішення?

Я не знаю, за великим рахунком, що робили, як робили, куди дзвонили, які листи писали, з ким розмовляли.

Якщо почитати пресу - не тільки українську, а й міжнародну, - ніколи не було секретом для Міжнародної асоціації спортсменів, що дуже багато країн голосують за те, щоб допустити росіян і білорусів під нейтральним прапором. Тобто, це не якась нова інформація, і Гутцайт ще 9 або 10 місяців тому прекрасно розумів, до чого все йде.

Нещодавно Еліна Світоліна виступила тут, в Америці, на турнірі, і вона сказала: "Я буду грати, піднімати український прапор, і я буду прославляти Україну", і я з нею абсолютно згодна. Коли з'явилося рішення, що Україна бойкотуватиме спорт, Асоціація тенісу того ж дня дозволила нейтральним спортсменам брати участь у Вімблдоні.

Світоліна вийшла, представила Україну, і їй тенісна асоціація допомогла зібрати 100 тисяч доларів для свого українського фонду. І Світоліна не пропустила турнір, а заробила бали, які допоможуть їй поїхати на Олімпійські ігри.

Чому, на вашу думку, зараз немає різких висловлювань або конкретних дій українських спортивних клубів, спрямованих проти ініціативи заборонити українським спортсменам брати участь в іграх?

Всі, з ким я на даний момент переговорила, мені пояснювали, що чекають фінального рішення Томаса Баха [про те, чи будуть, і якщо так – то в якому форматі - допущені спортсмени з країни-терориста на Олімпійські ігри 2024 року-УНІАН].

Коли ж тільки з'явилася інформація про те, що ми, ймовірно, будемо бойкотувати Олімпіаду, багато федерацій, спортсменів виступили проти цього.

В принципі, папери вже підписані, але я все-таки сподіваюся, що все ще може перегратися, і спортсмени, які цього захочуть, зможуть виступати на Олімпіаді, а якщо хтось відмовиться – то це справа кожного спортсмена і кожної Федерації.

Що ви взагалі думаєте про наших спортсменів: і про рівень підготовки (в розрізі поточного олімпійського циклу), і про їхню мотивацію? Напевно, деякі з них з початком війни евакуювалися. За вашими відчуттями, більшість повернуться або вже повернулися на батьківщину, або все-таки будуть шукати себе в складі інших команд?

Як тільки почалася повномасштабна війна, мені в Америці почали з клубів дзвонити і просити: "Привезіть до нас ваших спортсменів". Я дзвоню своїм і кажу: "Друзі, ось місце звільнилося в Оберстдорфі. Хочете поїхати?". Вони у відповідь: "Ні, у нас тут сім'я, батьки, те, се". Я телефоную іншим людям, кажу:" Ось, звільнилося місце у Вірджинії, давайте туди поїдемо"... Мені дзвонили з Солт-Лейк-Сіті, звідусіль дзвонили, але ніхто не хотів їхати з України [сміється].

Якісь спортсмени, тренери дійсно виїхали і тренуються в міжнародних клубах. Але, в принципі, вони все одно представляють Україну.

Я можу говорити про себе і про тих спортсменів, з якими я спілкуюся. Хтось пішов на фронт воювати, хтось використовує свій статус спортсмена для заснування фондів допомоги Україні. Всі так чи інакше допомагають нашій країні.

А до вашого питання про рівень підготовки розповім вам таку історію.

Незадовго після початку широкомасштабної війни, наші фігуристи вирішили їхати на Чемпіонат світу. У квітні-травні вони виїхали з України, хто як міг, дісталися до Польщі, там їх з сім'ями прийняли, і після цього вони вирушили на Чемпіонат. І, звичайно, яка може бути підготовка, коли йде війна... але зате, коли вони вийшли на арену, тільки й говорили, що про українських спортсменів. І було стільки прапорів! І вони самі відчували, що виконали свій обов'язок перед батьківщиною.

Після виступу на змаганнях вони повернулися назад до Польщі. Я пропонувала їм приїхати тренуватися в Америку, але ніхто не захотів. Їм подзвонили з Дніпра, і кажуть:

- Ось, ми відкриваємо каток, якщо хочете – повертайтеся назад, але тільки у вас буде половина льоду вільного.

- А чому тільки половина?

- А тому що на іншій половині зараз лежить гуманітарна допомога [посміхається].

Але потім всі коробки, звичайно, прибрали, і зараз каток доступний повністю.

А чи не може так бути, що рішенням бойкотувати Олімпіаду Міністерство на випередження хоче прикрити провали в підготовці українських олімпійців за останні роки? Тобто, Гутцайту, який у нас і президент Національного олімпійського комітету, і міністр спорту - і тому відповідає за рівень підготовки наших атлетів одноосібно - просто було зручно так прикрити свої недоробки?

Я ж не сиджу в кріслі міністра, не знаю, чим вони займаються, і це не моє завдання. Але спостерігаючи за цим, як людина, яка розбирається в спорті, і який не ворог своїй батьківщині... все може бути. Але я в будь-якому випадку вважаю, що це неправильно. Треба їхати! Ніхто за лаштунками не повинен радіти нашій відсутності. Хрін їм!

Підстилка прес-секретаря путіна Дмитра Пєскова, відома Тетяна Навка, до речі, наша співвітчизниця в минулому, заявила, що в разі відмови українців від участі в змаганні, їх відсутності просто не помітять. Як би ви це прокоментували?

Я з Тетяною Навкою починала свій шлях в Дніпрі в три з половиною роки. Ви не повірите, наші мами були кращими подружками. Тому Навку я, в принципі, знаю добре. Я знаю, хто вона, і що вона.

У 90-х роках дуже багато російських спортсменів тренувалися в Штатах, готувалися до Олімпійських ігор, виступали в шоу, які тут проводилися. І, ось, вона теж жила в цей час а Америці, недалеко від мене. Але ми з нею ніколи не могли знайти спільну мову.

І зараз вона виходить і каже в інтерв'ю: "Спорт поза політикою, я ні до чого". Але вона ж не настільки дурна... їй 47 років, і вона прекрасно розуміє, що будь – яка її заява - це вже елемент пропаганди.

І останні її слова про наших спортсменів – це саме пропаганда, за яку їй путін платить криваві гроші, фінансує її льодове шоу.

Ви кажете, що знайомі з самого раннього віку з Навкою. Якою вона була тоді? Вже з малих років ненавиділа батьківщину?

Таня - бізнесмен, вона йде туди, де платять. Я можу в цьому її дуже просто охарактеризувати. Вона готувалася в Америці, представляла тоді Білорусь, наскільки я пам'ятаю, потім перестрибнула виступати за Росію. Працювала і тренувалася вона в Штатах, і Америка надавала їй відмінні умови, в яких вона могла підготуватися виступати в 2006 році на Олімпійських іграх.

Потім, коли Москва запропонувала їй робити різні льодові шоу, вони розвернулися з чоловіком і поїхали в Росію. Вона така людина, яка гроші любить більше, ніж моральність.

Зараз вона себе, за великим рахунком, вважає росіянкою. Я себе вважаю українкою. А з російськими спортсменами у мене не дуже складалося.

У 90-ті роки в американському шоу великого продюсера Тома Коллінза "Чемпіони на льоду", яке росіяни потім у нього "передерли", виступала дуже велика кількість російських спортсменів. І, навіть виступаючи в цьому шоу, вони завжди трималися однією компанією. А я була їх усіх молодше, і я завжди для них була людиною, яку вони, за великим рахунком, не приймали. Я відчувала, що вони ставилися до мене, як до людини другого сорту.

А чому, як ви думаєте?

Я на той момент виграла Олімпійські ігри за Україну. Вони - за СРСР чи Росію, а я здобула перше олімпійське золото за Україну. І це завжди було у повітрі. Я відчуваю, що завжди для них була і залишуся – як би це сказати – кісткою в горлі.

Моя особлива "любов" до Росії почалася ще в 2006 році.

Тоді російський фігурист Ілля Авербух запросив мене виступати в щорічному шоу фігурного катання, яке вони влаштовували на Червоній площі. Я приїхала. А там холод - лютий! І я повинна була виступати взимку на відкритому повітрі в колготках і платтячку без рукавів. У мене все тіло просто оніміло від холоду. Я скаржуся Іллі, а він каже: "Ти вже американкою стала, забула взагалі, як тут все працює". А я йому: "Яка я, до біса, американка, просто навіщо так знущатися над людьми?".

Але я все одно виступила. А тоді на трибуні поруч з президентом російського олімпійського комітету Тягачовим сиділа радянська тренер з фігурного катання Тетяна Тарасова. І, я пам'ятаю, я підійшла до неї. І, зрозуміло, що холодно було, зрозуміло, що ніхто ніяких серйозних елементів не робив: просто вийшли і виступили (дай Бог, взагалі, щоб температура +40 не піднялася після такого виступу). І замість того, щоб подякувати мені за те, що я приїхала і виступила на цьому шоу, вона невдоволено каже, мовляв, "могла б і краще відкататися".

А після цього мені дали в руки конверт - мій гонорар. Я його відкриваю, а там долари. Я кажу: "Але я ж не зможу цю суму через митницю провезти! Навіщо ви мені це видали?".

Я вже з 2006 року знала, що не буду працювати з Росією. У нас завжди була неприязнь.

Скажіть, а чому вас не було на святкуванні 30-річчя незалежності України. Все-таки ви - символ одного з найбільших досягнень незалежності…

Мене не запросили. Я думаю, що ніяких підводних каменів немає, просто люди не подумали... або подумали, що мені ця подія не цікава. Хоча, чесно сказати, я чекала запрошення.

У 2021 році з'явилася новина про те, що ви відмовилися від українського громадянства. Це якось пов'язано?

Так, це було тоді, коли мене не запросили на тридцятиріччя. Чесно сказати, я на це образилася, тому що, блін, ну, як так?

Але, на рахунок мого українського громадянства ... Я з 2021 року ще не вирішила, яке у мене громадянство. Тобто, так, тоді я емоційно заявила, що відмовляюся, але на ділі так і не зробила цього.

Тобто, у вас як і раніше є український паспорт?

Так, але на даний момент він прострочений.

Якщо вже ми згадали вашу першу для України олімпійську медаль, чи могли б ви поділитися спогадами, як ви до неї йшли?

Моїм другим домом завжди був каток. У нас у всіх.

У 2021 році зі мною зв'язався мій тренер Станіслав Коротек – царство йому небесне – а ми з ним до того не спілкувалися з 90-х. І ми говорили, згадували про дитинство, згадували щорічні літні збори, які проходили в Ялті.

Ми тоді о 6 ранку вставали, у нас була пробіжка на Чорне море. Потім ми ходили по камінню, тобто, як би, масажували стопи. Після цього перше тренування було, потім друге. Це була літня підготовка до сезону.

Згадуючи дитинство, я розумію, що завжди займалася своєю улюбленою справою. Мене мама завжди штовхала на те, щоб я в школу ходила, а я завжди любила свій спорт, свій "Метеор", фігурне катання. Для мене це завжди було в радість. Тобто, я всі ці моменти в житті згадую, як щасливі. У порівнянні з тією ж Америкою, моє дитинство, звичайно, було важким, але на той момент ми не знали, що може бути інакше.

Коли я приносила талони, які нам, спортсменам, видавали, на них можна було або в кафе пообідати, або на продукти обміняти... Так, ось, коли я в ранньому дитинстві приносила продукти додому, я розуміла, що допомагаю своїй родині.

Як ви прийшли до думки про те, що хочете займатися фігурним катанням?

Мене визначили на фігурне катання, бо не прийняли до балету. Я була занадто повненькою для балету.

Мене привела за руку бабуся до Антоніни Василівни Толстик - мого першого тренера, на "Морозко". Але "Морозко" - це була малесенька ковзанка, нестандартного на той час розміру. А потім вже побудували стандартний "Метеор", і весь Дніпро повів туди своїх дітей на спорт.

У Дніпрі була відмінна база. Коли ми росли, до нас приїжджали тренери з колишнього Радянського Союзу, вибирали для себе спортсменів з молодого покоління, і забирали їх до Росії.

Мене теж хотів забрати тренер Станіслав Жук, але мама не відпустила.

А як проходила підготовка безпосередньо до Олімпіади? На той час ви осиротіли, Радянський Союз розпався, в країні - віялові відключення електроенергії (про які ми знову згадали буквально в останній рік), злидні…

Розповім вам історію. Якщо пам'ятаєте, у 2022 році стався скандал з Валієвою [російська фігуристка Камілла Валієва-УНІАН], яка на Олімпійських іграх попалася на допінгу. Сам Плющенко [відомий російський фігурист-УНІАН] завжди говорив: "Та це ніякий не допінг, це аскорбінка". Весь російський спорт на цьому завжди сидів, і зараз вони шукають легальні альтернативні препарати. Так ось, я, як спортсмен, який ніколи не приймав ніяких подібних препаратів, подзвонила своєму другові з України, і питаю: "Слухай, а чому нас не годували цим гівном?". А він мені: "Так у нас грошей не було, це дуже дорого коштує. У нас, коли Радянський Союз розпався – ти що, не пам'ятаєш – як ви самі приходили на тренування в Одесі і самі шкребками собі лід зачищали, потім ви його зі шланга поливали, піднімалися наверх, розминалися, потім спускалися, і тренування повинно було бути шалено коротким?"…

Справа в тому, що на ковзанці стояв густий туман, такий густий, що, заїжджаючи в якийсь кут, спортсмени просто губилися [сміється]. А кожен атлет перед своїми Олімпійськими іграми виходить в пік форми, тобто, його організм слабшає. Нас на льоду тримали не більше 10-15 хвилин, щоб ми не захворіли, тому що, коли ти починаєш вдихати цей холодний туман, ймовірність того, що ти зляжеш, набагато вище, ніж коли ти тренуєшся в нормальних умовах.

Умови тренувань були пекельними.

Над якими проектами ви зараз працюєте? Чи замислюєтеся про тренерство?

Я не працюю тренером, тому що тренер – це важка робота. Я вважаю, що тренер і спортсмен - це ж мов єдине ціле. Або ми вдвох програємо ці змагання, або ми їх будемо разом вигравати. А коли стоїть вибір між роботою і сім'єю, я вибираю сім'ю.

Зараз все моє життя полягає в родині. Я так довго йшла до цього. Я дочку свою народжувала в такому віці, коли людина вже, в принципі, досягає всього. І чітко розуміла, що, якщо Господь Бог так розпорядиться, що у мене буде дитина - а я завжди хотіла дітей - то для мене це, в принципі, буде найважливіше в житті.

Дочка Оксани Баюл

Я привела свою дочку за руку на ковзанку. Вона дуже комунікабельна і творча дитина: і співає, і малює, і фігурним катанням трошки займається. Я її виховую так, як сама виросла. Не змушую приносити п'ятірки зі школи, а хочу дати їй можливість самій вирішити, чим вона хоче займатися в житті.

А вона знає українську мову чи російську?

Я з чоловіком спілкуюся англійською, тому це перша мова, яку вона вивчила. Російською я з нею ніколи не спілкувалася.

А коли ви самі останній раз були в Україні? Зокрема, у вашому рідному Дніпрі, чи Одесі, де ви тренувалися?

Давно. Навіть не можу точно сказати.

А хотіли б приїхати?

Якщо мене запросять, я з радістю приїду.

В даний момент я дзвонила в українське посольство, щоб мені видали нові документи, замість прострочених, і вони сказали, що чекати нового паспорта потрібно 3-4 місяці.

Тобто, я правильно вас розумію, що ви чекаєте саме запрошення?

Ні. Але я в свої 45 років прекрасно усвідомлюю, що насильно милим не будеш…

Українська преса мене завжди "чмирила". Вони говорили, що Віктор Петренко - перший український олімпійський чемпіон, а мене це завжди зачіпало, тому що він виступав за збірну СНД, а я дійсно перша, після чиєї перемоги заграв український гімн. Я завжди на це огризалася. Але, я думаю, зараз війна розставила все по своїх місцях, і люди зрозуміли, хто є хто. І мені зараз абсолютно все одно, як преса мене сприйме після цього нашого з вами інтерв'ю.

Я погодилася його дати, бо не можу мовчати, розуміючи, який абзац буде з українським спортом після рішення бойкотувати Олімпійські ігри. Я сильно переживаю, і хочу, щоб світ бачив українських спортсменів.

На завершення нашої розмови, що б ви сказали, звертаючись до українського народу у Великодній тиждень?

Слава Україні! Героям слава! Перемога буде за нами.

Надія Бурбела

УНІАН в Google News