Якщо «Динамо» грає у футбол, то в що тоді грає «Манчестер Юнайтед»?

Якщо «Динамо» грає у футбол, то в що тоді грає «Манчестер Юнайтед»?

Післяматчеве висловлювання Руні про те, що кияни взагалі не хотіли грати, видається досить дивним, навіть нахабним, але, може, він на полі бачив і відчував те, чого ми не могли помітити з екранів телевізорів?..

Футбольне поле – не боксерський ринг, на який можна викинути білий рушник. Тут, на випадок чого, гірку чашу доводиться випивати сповна, до останньої хвилини матчу, якщо таке «Динамо» потрапило під такий «Манчестер Юнайтед».

Ні власний досвід виступів в англійській прем’єр-лізі нового тренера киян Лужного, ні чергове перетасування складу, ні реінкарнація Реброва не допомогли нашому чемпіону гідно протистояти МЮ. Протрималися перші 30 хвилин – і вже добре, а загалом більшу частину матчу англійці гралися, наче кіт з мишею, влаштовували міні-спектаклі з показовими атаками, а Роналду дозволяв собі відверто піжонити. І ніхто його за це не покарав.

Фото REUTERS
Звичайно, післяматчеве висловлювання Руні про те, що кияни взагалі не хотіли грати, видається досить дивним, навіть нахабним, але, може, він на полі, безпосередньо у грі, бачив і відчував те, чого ми не могли помітити з екранів телевізорів?

Динамівці, програвши 4:0, продовжили таким чином свою чорну смугу в Лізі чемпіонів, по суті скотились у стан аутсайдерів єврофутболу.

І досі прикро згадати – рівно 40 років тому, у такий же листопадовий вечір 1967 року київське «Динамо» програло в себе дома польському «Гурніку» 1:2. Могли б і врятувати матч, але тодішній пенальтист Сабо не забив з «точки» на останніх хвилинах (одужуйте швидше, Йожефе Йожефовичу!).

Наше «Динамо» купалося тієї осені у хвилях всенародної любові після феєричної перемоги над володарем Кубка чемпіонів шотландським «Селтіком». На загальну думку, здавалося, черговий суперник – хто там, польський «Гурнік»? – не стане перешкодою на шляху киян до Кубка, але…

Динамівці вилетіли з турніру, обірвавши переможну пісню на півслові, а наступного 1968 року взагалі не грали у єврокубках внаслідок політичного рішення Москви і всього єдиного соцтабору зняти свої команди через якісь незгоди з тодішнім керівництвом УЄФА, а 1969 року знову спіткнулися на далеких підступах до європейських вершин…

До чого ці подорожі в далеке минуле?

Фото REUTERS
Останнім часом серійні поразки наших клубів на євроаренах збудили дискусії про те, чи потрібні нашому футболові легіонери, які, скільки і за скільки. Зміцнюється думка, що саме наші «ненаші» динамівці і гірники, металісти і кочегари є причиною всіх невдач українських клубів, що вони – козаки несправжні, їжака голою ср…кою не вб’ють, а тільки й думають, як зрубати в Україні «бабла» та скоріше з’їхати з нашого вишневого садочка.

Між іншим, пригадується за «Динамо» 60-х років грали виключно власники паспортів громадянина СРСР, а легіонером можна було назвати хіба що москвича Островського, якого тренер Маслов перетягнув з московського «Торпедо».

І що ж, та справді чудова команда так і не зняла зірку з європейських небес, заповідаючи чекати приходу Великого Тренера.

Лобановському вдалося здійснити у «Динамо» євроремонт, але потім на нашу голову впала глобалізація, виявилося, що справа Босмана живе й перемагає, і європейський футбол став набувати дедалі більше різних кольорів африканського і латиноамериканського відтінків – і нема на те ради.

Хочеш – купуй легіонерів, не хочеш – не купуй, все одно отримаєш гол, непробивних воротарів немає. Але якщо не зможеш забити більше, ніж суперник, то програєш, оце й уся арифметика.

Динамівці вже роками не показують пристойної гри на європейському рівні, і процент легіонерів у складі команди не має до цього суттєвого відношення. Це було б дуже просто, якби результати команди прямо залежали від співвідношення своїх і заїзних гравців. Якщо клуб придбав гравця, то справа тренерського складу, усього менеджменту зробити так, щоб цей гравець виправдав покладені на нього сподівання, витрачені кошти. Ми не можемо вимагати від бразильців, чи сенегальців, щоб вони стали громадянами України, так само, як не можемо вимагати від наших доморощених гравців не виїжджати за кордон, але вправі чекати від них повної віддачі у конкретному матчі.

І що ж далі? А далі треба продовжувати любити футбол як естетичний момент у нашому зараз дуже прагматичному житті, вболівати за свою команду, вірити, що чорні смуги колись та й закінчуються.

Коментар до гри Костянтина Вихрова, делегата УЄФА:

Динамівці зараз просто не володіють належною функціональною підготовкою, не можуть показати справжню командну швидкість, злагодженість у веденні тактичних дій. Очевидно, влітку були допущені помилки колишнім тренерським складом у підготовці футболістів до нового сезону. Як це сталося, судити зі сторони складно. Але помітно, що за своїми швидкісними якостями кияни поступаються суперникам. Начебто одночасно стартують з одного місця, але далі відстають – на кілька сантиметрів, – а більше і не треба, щоб м’яч чи позиція дістався суперникові. Швидкість можна досягти лише на фоні витривалості, міцної функціональної бази. Цього зараз немає ні в «Динамо», ні в «Шахтаря» – обидві наші команди не витримують високого темпу гри.

Треба виводити гравців з цієї функціональної ями, а вже потім налагоджувати командні зв’язки, різноманітні лінії. Особливу увагу приділити роботі з легіонерами, шукати тут нові підходи й методи – від укладання контрактів до налагодження їхнього побуту, спортивного режиму.

Це все можливо зробити лише по закінченні сезону, у перехідний період, а поки що доведеться догравати вже як є.

Олег Олійниченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter